Під крилом сріблясто-золотистого, схожого на гордого птаха, літака миготіла зеленочуба, вбрана у білосніжний кожух менська земля, між лісами і ланами якої причаїлися за сніговими кучугурами великі та маленькі села. А високо в небі мчав над ними двомісний чеського виробництва з українським мотором «Альбатрос» з бортовим номером «29». На ньому навчально-тренувальний політ виконували досвідчені льотчики, майори Іван Пацкан - пілот-інструктор І класу, штурман частини навігаційного забезпечення, і пілот-інструктор І класу Микола Васильєв.
Отже, 22 січня, безхмарно. Видимість 8-10 кілометрів. Київський час 14 годин 45 хвилин. П’ята година льотної зміни. Параметри польоту - висоти 2200 метрів, швидкість 520 кілометрів на годину. Екіпаж готується до виконання «петлі Нестерова»... І раптом - різке падіння тяги і обертів двигуна. Пілоти припиняють виконання фігури вищого пілотажу, переводять літак до горизонтального польоту, доповідають про нештатну ситуацію на борту керівнику польотами. За командою з землі переходять на робочий канал радіозв'язку, встановлюють швидкість 300-350 кілометрів на годину, розвертають літак у напрямку аеродрому і роблять спроби запустити двигун у повітрі. Їм це вдається, коли до землі залишалося 1200 метрів. Та «серце» літака запрацювало не так, як треба - двигуна не вистачає на утримання горизонтального польоту і все одно висота втрачається. Земля все ближче. Звідти надходить команда «Готуватися до катапультування!» Але останнє слово у таких випадках - за екіпажем.
До землі вже не більше 500-600 метрів. Силуети сіл стали реальними картинками, І льотчики приймають рішення садити «Альбатрос» «кулею», тобто здійснити вимушену посадку. Екіпаж спрямовує літак у напрямку обраного майданчика поза межами населених пунктів, стопорить протяги підвісних систем парашутом, вимикає АЗС «запасний генератор», на висоті 200 метрів випускає закрилки, встановлює швидкість 270-280 кілометрів на годину і, не випускаючи шасі (так за інструкцією), падає на «брюхо».
Його підкидає вгору, але за якусь мить він знову «торкається» (це м'яко сказано) землі. Товста снігова ковдра не встояла під ним, але по-своєму врятувала, пом'якшивши силу удару. Льотчики знеструмили літак і негайно залишили його, відбігли вбік. На щастя, пожежа на борту «Альбатроса» не виникла. Пацкан і Васильєв на повні груди вдихнули морозяне повітря, підняли голови в небо, подумки повторюючи шлях звідти до землі довжиною у 2 кілометри 200 метрів і тривалістю 10 хвилин. Минуло усього 10 хвилин звідтоді, як у літака відмовив двигун. Десять хвилин і, здавалося, все життя, що картинками промиготіло за лічені метри до землі - обличчя дружин, дітей, рідних... І ось уже політ закінчився, не накоївши біди. Якщо б пілоти катапультувалися, некерований літак міг би впасти куди завгодно, зокрема на Дягову, Волосківці, Синявку або якесь інше село, які неначе намистинки, розлетілися по щедрій менській землі. Але екіпаж, що діяв чітко, злагоджено, продумано, прийняв рішення сідати. Пілоти залишалися в кабіні учбово-тренувального літака до останньої миті. Потім, як ми вже розповідали, вони відбігли від машини, перевели дух, подивилися в небо і запалили. Тільки ось яка справа - майор Іван Пацкан і справді палить, а майор Микола Васильєв до того дня - ніколи...
Обидва вони - випускники Чернігівського вищого військового авіаційного училища льотчиків, того самого, що мало чудову і героїчну історію, без перебільшення космічну «біографію». Іван Пацкан родом з України, з Вінниччини, а Микола Васильєв - білорус, народився у Бобруйську. Їхні долі переплелися в Чернігові. Разом літали не раз. Іван Мавтійович провів у небі 1280 годин, його молодший колега - 1100. Небо для них - любов, гордість і..,, місце роботи. Майор Пацкан розповів нам, що повернення його на землю завжди з нетерпінням чекають дружина Тетяна і донька Валерія, що за його льотну практику нештатних ситуацій траплялося в небі чимало. Але були вони «дрібними» - скажімо, відмова радіозв'язку, генераторів. «А ось відмова двигуна - це вже серйозно», - почули ми від нього, замилувавшись його якоюсь сором'язливою усмішкою. Та швидко перевели погляд на книгу, яку Іван Мавтійович взяв зі столу. Прочитали назву «Літак Л-39. Керівництво по льотній експлуатації». Там детально розписано, як треба поводитися пілотам в тій чи іншій ситуації. Все це багато разів відпрацьовувалось на землі. Але в небі все-таки дещо по-іншому. Там є лічені хвилини. У даному випадку їх було усього десять. Для Пацкана і Васильєва цей часовий проміжок - 14.45-14.55.
Майор Васильєв сказав мені, що в одну з тих хвилин встиг подумати про те, що обов'язково потрібно вижити. Хоча б заради улюбленої дружини Іринки і двох їхніх хлопчиків - Артемки та Ігорька. «Обов'язково вижити! Але зараз діяти так, щоб синам за свого татка ніколи не було соромно», - сказав собі.
Вже на землі, після того, як рятувально-пошуковий вертоліт доставив пілотів у Чернігів, на базу, пройшли вони ретельне медичне обстеження (до речі, медики не знайшли жодної подряпинки), написали цілу гору пояснювальних записок, доповідали своєму керівництву, мали довгу розмову з членами представницької міністерської комісії, що по «кісточках» розбирала «небезпечний інцидент літака Л-39, що мав місце 22 січня 2004 року» - така офіційна назва події.
До речі, той «Альбатрос» уже відремонтували - замінили двигун, закрилки, і він готовий до польотів. Але поки що всі літаки такого класу, що є на озброєнні частини, де служать Пацкан і Васильєв, прикуті, образно кажучи, до землі. У небо вони піднімуться лише після того, як своє остаточне слово скажуть запорізькі творці моторів.
А льотчики марять небом і навіть своїм рідним не розповідають про те, як важко із ним дружити. 22 січня, коли пізно ввечері вони повернулися до своїх домівок, майже однаково відповіли дружинам на запитання: «Чого так пізно, щось сталося?» - «Та сіли далеко від аеродрому. Ну, і поки добралися...» - приблизно такою була відповідь справжніх чоловіків.
Пілота-інструктора І класу Івана Мавтійовича Пацкана представлено до нагородження орденом «За мужність», пілота-інструктора І класу майора Миколу Вікторовича Васильєва - до воїнської відзнаки «Доблесть і честь».
А жителі села Дягове, які бачили літак, що «...якось дивно поводив себе в повітрі», подумали, що то були навчання. Насправді ж не витримало навантаження залізне серце «Альбатроса», а ось сповненим любов'ю серцям двох відважних пілотів, які, ризикуючи власним життям, захищали життя інших, нештатна ситуація виявилася під силу.
... Є такі чудові слова - Героїзм, Мужність, Честь. Ними хочу закінчити цю розповідь про двох чудових людей.
Е. МУХА, кор. «Деснянської правди».